Материалы сайта
Это интересно
Міжнародно-правові питання громадянства
Розділ ІІI. Проблеми громадянства у мiжнародному правi
Право держав самостійно регулювати власне громадянство не може,
звичайно, забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних
держав одне з одним. У ряді випадків між ними неминуче виникають колізії.
Результатом цих колізій є подвійне громадянство (біпатризм) та
безгромадянство (апатризм). Джерелами подвійного громадянства можуть бути
колізії законів про набуття громадянства в силу народження, натуралізації і
т.д. Джерелами безгромадянства є колізії законів про набуття та втрату
громадянства. Необхідно зазначити, що колізії законів про громадянство є
лише потенційним джерелом біпатризму та апатризму. Проблема практично
виникає лише в процесі застосування вказаних законів до конкретних осіб.
Подвійне громадянство
Грандіозні міграційні процеси, що відбувалися протягом останньої
чверті двадцятого століття в країнах Західної Європи та Північної Америки
призвели до значного росту кількості осіб, що мають громадянство двох і
більше держав, або, іншими словами, осіб з подвійним чи множинним
громадянством1. Поступово подвійне громадянство стає звичайним явищем в цих
країнах. Звичайно, імміграція не породжує автоматично подвійне
громадянство. Переважна більшість іммігрантів набуває подвійне громадянство
за законами країн імміграції. Деякі країни пропонують можливість набуття
подвійного громадянства мігрантам другого покоління. Поширення подвійного
громадянства стимулюється також характерним для останніх десятиріч
переміщенням біженщв. Адже ця категорія осіб, як правило, натуралізується
частіше у порівнянні з іншими переселенцями і від них не завжди вимагаєгься
обов'язкова відмова від попереднього громадянства, як попередня умова
натуралізації.
Отже, з часом країни стають більш терплячі до такого явища, як
подвійне громадянство. Однак і до цих пір ставлення до цієї проблеми з боку
держав є неоднозначним. Зокрема, в Західній Європі спостерігаються три
різні підходи до подвійного громадянства: 1) деякі країни застосовують
принцип єдиного громадянства; подвійне громадянство не допускається;
відсутність винятків (наприклад, до недавнього часу Німеччина), 2) деякі
країни застосовують загальний принцип єдиного громадянства, але допускають
винятки (більшість західноєвропейських країн), 3) деякі країни дозволяють
мати подвійне громадянство чи громадянство більше ніж однієї країни
(Франція, Великобританія, Іспанія та ін.)1.
Подвійне громадянство – юридичний стан, коли особа одночасно володіє
громадянством двох і більше держав.
Одним із способів виникнення подвійного громадянства є колізія “права
крові” та “права ґрунту”. Так, дитина, народжена у батьків-іноземців на
території держави, де домінує право ґрунту, крім набуття громадянства
батьків по праву крові, отримує також громадянство тієї держави, на
території якої вона народилася. Право ґрунту, згідно Віденської конвенції
про дипломатичні відносини 1961 року та Віденської конвенції про
консульські відносини 1963 року, не розповсюджується лише на дітей
іноземних дипломатів і консулів.
Біпатризм виникає і незалежно від місця народження дитини від
змішаного шлюбу, якщо законодавство країни матері або батька містить
правило, згідно якого право крові діє і тоді, коли один з батьків володіє
громадянством даної держави. Якщо така дитина народжується на території
третьої держави, де діє право ґрунту, то вона в силу народження отримує і
третє громадянство. Причому при наявності відповідних доказів така особа в
принципі може передати всі ці громадянства по праву крові своїм дітям.
Подвійне громадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з
іноземцем, якщо вітчизняне законодавство не позбавляє її громадянства
після вступу у шлюб, а законодавство країни чоловіка автоматично надає їй
громадянство чоловіка.
Принцип невизнання подвійного громадянства прямо виникає із статті 3
Гаазької конвенції 1930 року. Однак визнаної міжнародно-правової норми,
забороняючої або навіть обмежуючої застосування державами принципу
невизнання подвійного громадянства, не існує.
Відносно проблеми зв’язку з державою міжнародними судами прийнято
цілий ряд рішень, найбільш відомим з яких було рішення у справі Каневаро.
Останній по праву крові отримав італійське, а по праву ґрунту – перуанське
громадянство. Постійна палата міжнародного правосуддя у 1912
році вирішила, що Каневаро володів
громадянством Перу, оскільки він був обраним в Сенат Перу і
призначався цією державою на посаду генерального консула в Голландії. Цим
суд закріпив концепцію про т.зв. активну, або ефективну державну
приналежність.
Критеріями ефективного громадянства вважаються постійне місце
проживання або найбільш частого перебування; місце праці, несення
військової або державної служби; місце, де особа реально користується
своїми громадянськими або політичними правами; деколи – місце знаходження
нерухомої власності. Застосування принципу ефективного громадянства
національними судами, на думку С. В. Черниченка, протирічить міжнародному
праву, так як, приймаючи рішення про ефективність того чи іншого
громадянства, внутрідержавний суд ставить себе в становище наддержавного
органу. Застосування ж цього принципу міжнародними судами допускається,
оскільки держави добровільно передають на розгляд даних органів спірне
питання1.
Розглянемо дві основні найбільш складні проблеми, пов’язані з
подвійним громадянством. Це військова служба біпатридів та їх дипломатичний
захист. Питання стосовно проходження військової служби біпатридів особливо
часто було предметом міждержавних спорів. Особа з подвійним громадянством,
як і особа, що має одне громадянство, зобов’язана пройти військову службу в
країні свого громадянства, причому, звичайно, вона буде проходити її лише в
одній країні. Отже, інша країна, громадянином якої вона є, може, якщо ця
особа опиниться в межах її юрисдикції, притягти її до відповідальності за
ухилення від призову на військову службу. Таким чином, якщо юнак є
громадянином двох держав і кожна з них визнає його тільки своїм
громадянином, то обидві держави не лише вправі, але й повинні зажадати від
нього виконання конституційного обов’язку – проходження служби в армії.
Якщо навіть особа з подвійним громадянством готова служити в обох арміях
(вірогідність чого близько нуля), то й у цьому випадку всі проблеми зовсім
не зникають. По-перше, як поставиться держава до того, що її громадянин
служить у війську іноземної держави. По-друге, як зберегти військову
таємницю, якщо її носієм є особа з подвійним громадянством. По-третє,
виникає питання, яку державу повинна захищати особа у випадку збройного
конфлікту між двома державами її громадянства. Можливо, біпатрид не повинен
підтримувати жодну зі своїх батьківщин, коли вони знаходяться у стані
війни. Та і у мирний час зазначена особа, щоб не образити жодну зі своїх
батьківщин, віддасть перевагу тому, щоб не служити в армії жодної з них. І
наведений перелік конфліктогенних проблем, пов’язаних з виконанням
військового обов’язку особами з подвійним громадянством далеко не
вичерпаний.
У випадку проблеми дипломатичного захисту особи з подвійним
громадянством можливими є дві ситуації. Перша: дипломатичний захист особи з
подвійним громадянством намагається здійснити одна з держав, громадянством
якої ця особа володіє, проти іншої держави його громадянства. У цьому
випадку питання про дипломатичний захист практично відпадає. Точніше,
спроба його здійснити допустима, але такий захист буде відхилений на тій
підставі, що відповідна особа має громадянство країни, проти якої
здійснюється захист. Друга ситуація: біпатрид опиняється на території
третьої держави, і на території цієї держави постає питання про надання
такій особі дипломатичного захисту зі сторони держав його громадянства.
Органи влади держави перебування звичайно в цій ситуації беруть до уваги
громадянство тієї держави, з якою особа з подвійним громадянством має
фактичний зв’язок (принцип ефективного громадянства).
Норми, що регулюють колізії, повязані із військовою повинністю та
дипломатичним захистом біпатридів, містяться у міжнародних угодах, зокрема
регулюванню питання про військову службу осіб з подвійним громадянством
присвячена глава 2 Європейської Конвенції про скорочення випадків
множинного громадянства та виконання військових обовязків у випадках
множинного громадянства від 6 травня 1963 р.; Гаазька конвенція про деякі
питання, що стосуються колізій законів про громадянство 1930 року регулює
питання дипломатичного захисту біпатридів. Із цих питань також заключено
багато двосторонніх та локальних договорів, наприклад, 1 вересня 1930 року
був укладений договір між США та Норвегією, який передбачив, що особа, яка
має громадянство цих двох країн, буде проходити військову службу у країні
свого постійного проживання; 31 січня 1933 року було підписано Конвенцію
про військову службу осіб з подвійним громадянством між США та Швецією; 27
січня 1939 р. – аналогічну між США та Фінляндією1.
Усунення подвійного громадянства можливе як за допомогою
внутрідержавних, так и міжнародно-правових засобів.
Серед внутрідержавних способів скорочення біпатризму зазначимо:
1. Надання біпатридам права відмови від одного із своїх громадянств
(оптація).
2. Негативна оптація. У випадку народження дитини у іноземців, один з
яких народився в цій країні, ця дитина отримує громадянство даної
країни. Але після досягнення повноліття така особа має право
відмови від громадянства цієї країни протягом певного строку.
3. Законодавство ряду держав встановлює кількість поколінь осіб,
постійно проживаючих за кордоном, які можуть передати дітям своє
громадянство по праву крові. Визначаються також умови втрати
громадянства особами, народженими за кордоном.
4. Практично в усіх державах основною характерною рисою громадянства
вважається лояльність особи по відношенню до своєї держави.
Порушенням цієї лояльності є вступ на державну або військову службу
іноземної держави або натуралізація в іноземній державі з власної
волі, що спричиняють експатріацію у країні первинного громадянства.
5. Для скорочення випадків набуття множинного громадянства по праву
крові при змішаному шлюбі законодавство деяких держав наділяє дітей
від такого шлюбу громадянством по праву крові батька.
6. В абсолютній більшості правових систем введено принцип, згідно
якого вступ у шлюб з іноземцем не впливає на громадянство жінки.
Міжнародно-правовим засобом усунення біпатризму є укладення договорів,
в яких застосовуються наступні правові принципи:
1. У випадку набуття громадянства іншої країни-учасниці договору
первинне громадянство вважається втраченим.
2. Перед натуралізацією у державі-стороні договору є необхідним
отримання дозволу про вихід із громадянства іншої держави-сторони.
3. Дитина втрачає первинне громадянство при усиновленні (ст. 17
Гаазької конвенції 1930 року).
4. Критерієм визначення громадянства біпатридів є доміцилій.
5. Дія права ґрунту не поширюється на дітей іноземних дипломатів та
консулів.
6. Діти отримують громадянство батька, а при роздільному проживанні
батьків – матері.
Усі договори про подвійне громадянство можна поділити на такі, що
усувають наслідки подвійного громадянства, тобто ліквідують не причину, а
наслідки зіткнення інтересів держав в області громадянства, і договори,
направлені на ліквідацію подвійного громадянства як такого.
Найбільш поширеним та демократичним способом усунення подвійного
громадянства є оптація, яка закріплюється у більшості договорів про
громадянство.
У міжнародній практиці з питань подвійного громадянства значний
інтерес викликає законодавство Іспанії, оскільки воно кваліфікується
дослідниками як найбільш ліберальне відносно до подвійного громадянства.
Так, Іспанія уклала 11 двосторонніх угод про подвійне громадянство з
країнами Латинської Америки.
Одна з норм іспанського законодавства передбачає, що у випадку, коли
громадяни Іспанії, які не є іспанцями за походженням, набувають іноземне
громадянство не на підставі відповідних міждержавних договорів Іспанії і не
з причин еміграції в інші країни, то Іспанія позбавляє їх свого
громадянства. Отже, іспанський досвід щодо подвійного громадянства вельми
цінний, адже згадані угоди і національне законодавство чітко регламентують
це явище з тим, щоб стримувати його неконтрольоване виникнення,
нейтралізувати його шкідливі прояви. Тобто особа з подвійним громадянством
має стосовно до кожної з держав, громадянином яких вона є, лише ті права та
обов’язки, які визначені договором між цими державами. При цьому сумарний
обсяг прав та обов’язків вказаної особи вказаної особи нічим істотним не
відрізняється від обсягу та характеру прав і обов’язків звичайних громадян.
За умови дотримання державами укладених ними договорів напруги і конфліктів
між ними з приводу подвійного громадянства не виникає. Схоже, що саме в
цьому і полягає оптимальний підхід до розв’язання проблем, пов’язаних із
подвійним громадянством.
Безгромадянство
Безгромадянство (апатризм, аполідизм) це правовий стан особи, який
характеризується відсутністю будь-якого громадянства. Термін “особи без
громадянства” кваліфікується по-різному. Так, Закон України про
громадянство містить положення, що “особи, які проживають на території
України і не є громадянами України та не мають доказів своєї належності до
громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства”.
Конвенція про статус апатридів від 28 вересня 1954 року в якості апатрида
визначає особу, “яка не розглядається громадянином якою-небудь державою в
силу її закону”.
Безгромадянство може бути абсолютним та відносним. Абсолютне
безгромадянство – безгромадянство з моменту народження; відносне – в
результаті втрати громадянства.
Особи без громадянства не повинні бути безправними. В принципі їхній
правовий статус визначається внутрішнім законодавством держави, на
території якої вони проживають. Усі держави зобов’язані поважати основні
права людини та у відповідності з цим забезпечити для осіб без громадянства
відповідний режим. У кожній державі він, однак, має свої особливості. В
Україні статус осіб без громадянства в принципі прирівнюється до статусу
іноземців. Стаття 26 Конституції України проголошує, що “іноземці та особи
без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах,
користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі
обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими
Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та
особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому
законом”1.
Осоновною причиною виникнення безгромадянства є так звані “негативні
колізії” національних законодавств про громадянство. Такі колізії
трапляються, коли одна держава позбавляє особу свого громадянства і їй не
надається можливість отримати громадянство іншої держави. Апатризм також
може виникнути при виході особи з громадянства однієї держави за власною
ініціативою і неможливості набуття нею громадянства іншої держави.
Безгромадянство може виникнути у дітей осіб без громадянства, а також
у дітей громадян держави, у якій набуття громадянства в силу народження
визначається правом ґрунту (Аргентина), якщо така дитина народилася на
території держави, де даний вид набуття громадянства визначається виключно
правом крові (Швеція). У певних випадках апатризм може виникнути внаслідок
територіальних змін.
Безгромадянство, без сумніву, являє собою негативне явище, оскільки
основою існування держави є наявність міцного політико-правового зв’язку з
певною сукупністю осіб, що проживають на території цієї держави.
Відсутність громадянства ставить апатридів у менш вигідне правове становище
порівняно із громадянами держави, на території якої вони проживають,
оскільки апатриди у всіх правових системах обмежені у певних, в першу чергу
політичних, правах. Крім того, правовий статус осіб без громадянства
ущемлений тим, що вони не можуть претендувати на захист якоїсь держави.
Однак зараз в якості міжнародно-правового звичаю утвердилася норма, згідно
з якою апатридів у міжнародному спілкування захищають держави, на території
яких вони мають постійне місце проживання.
Сучасне міжнародне право в цілому негативно відноситься до
безгромадянства, направлене на скорочення випадків такого стану та
переслідує мету всебічного скорочення такого роду випадків. Тому мав місце
цілий ряд спроб врегулювання правового статусу осіб без громадянства.
Міжнародних договорів, присвячених проблемі апатризму, набагато менше, ніж
договорів про подвійне громадянство. Це пояснюється небажанням держав
надавати питанням, що стосуються їх внутрішньої компетенції, міжнародний
характер. Спочатку врегулювання даної проблеми здійснювалося на основі
двосторонніх угод. У 1890 році угода з цього приводу була заключена між
Німеччиною і Швейцарією, у 1894 році – між Росією та Німеччиною. У 1928
році Ліга націй безуспішно намагалася скоротити кількість апатридів шляхом
укладення колективної конвенції. Другий раз під егідою Ліги націй це
питання було підняте під час Гаазької конференції з кодифікації
міжнародного права 1930 року. У прийнятій на цій конференції Конвенції про
деякі питання, що стосуються колізій законів про громадянство,
безгромадянство передбачалося обмежити за допомогою наступних засобів: 1)
особа, яка отримала дозвіл на вихід із громадянства однієї держави, не
втрачає первинного громадянства до набуття нового. У випадку, якщо особа
протягом встановленого строку не отримує нового громадянства, дозвіл на
вихід із попереднього громадянства втрачає силу; 2) у випадку, якщо
законодавство країни громадянства жінки передбачає денаціоналізацію в силу
вступу у шлюб з іноземцем або зміни громадянства чоловіком, така зміна не
повинна зробити жінку апатридом; 3) діти невідомих осіб отримують
громадянство за місцем народження або за місцем знаходження. Діти апатридів
набувають громадянства за місцем народження або в силу права ґрунту, або
шляхом натуралізації; 4) якщо усиновлення дитини має наслідком втрату
попереднього громадянства дитини, то така втрата може мати місце лише у
тому випадку, якщо дитина одночасно набуває громадянство батьків. Більшість
із вказаних положень стали загальновизнаними нормами внутрішнього права
більшості держав, а також міжнародного права.
28 вересня 1954 р. в ООН була прийнята Конвенція про статус
апатридів, яка вступила в силу у 1960 році. Ця Конвенція поширюється на
осіб, які користуються захистом та покровительством Верховного комісара ООН
у справах біженців. Вона в принципі передбачає встановлення в країнах-
учасницях Конвенції для осіб без громадянства режиму іноземців. Конвенція
містить ряд спірних положень, тому країни-учасниці приєдналися до неї з
великою кількістю застережень. Зокрема, особливістю Конвенції є те, що вона
містить положення, які передбачають створення міжнародного органу, в який
можуть звертатися безпосередньо апатриди із жалобами на невиконання
учасниками Конвенції її постанов. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН
функції згаданого органу покладені на Верховного комісара ООН у справах
біженців.
У 1961 році ООН прийняла Конвенцію про скорочення безгромадянства
(вступила в силу 31 грудня 1975 року). Цілями даної Конвенції є
встановлення сприятливого режиму для набуття апатридами громадянства
держави постійного проживання та ліквідації можливостей отримання особою
статусу апатрида при експатріації. Конвенція орієнтується на переважний
вплив права ґрунту, в силу якого діти апатридів повинні набувати
громадянство за місцем народження. Діти невідомих батьків, знайдені на
території держави, отримують громадянство за правом ґрунту. Втрата
громадянства жінкою при укладенні шлюбу обумовлюється набуттям нового
громадянства. Конвенція допускає відмову від громадянства та відкидає
принцип позбавлення особи громадянства, якщо внаслідок цього вона стає
апатридом. Але позбавлення особи громадянства, набутого обманним шляхом,
визнається правомірним. На випадок територіальних змін Конвенція встановлює
обов’язок держав передбачити в угодах про передачу території гарантії від
виникнення безгромадянства.
Міжнародне право в немалі мірі сприяло покращенню правового статусу
осіб без громадянства, який наближається до статусу іноземців. Проте це ще
не означає права на дипломатичний захист зі сторони вітчизняної держави,
яким володіють іноземці, а також прав, передбачених договорами з їхньою
країною. Однак і в цьому відношенні спостерігається тенденція до визнання
права держави на дипломатичний захист постійно проживаючих у ній осіб без
громадянства.
Статус біженців та іноземців
Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні
переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому
стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто
вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після
Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН
від 28 липня 1951 року.
Біженець – це особа, яка в силу обгрунтованих побоювань стати жертвою
переслідування у зв’язку з расовою чи релігійною приналежністю,
громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни
свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї
країни.
Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так
звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних
міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила
злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що
здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.
Взагалі держава зобов’язана надати біженцям статус, яким користуються
іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються
до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний
в’їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе
значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій
їхньому життю або свободі загрожує небезпека.
Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації
Об’єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає
біженцям гуманітарну допомогу.
Розділ ІІІ Закону України про біженців від 24 грудня 1993 року
встановлює біженцям наступні права: вибір місця тимчасового проживання із
запропонованого їй міграційною службою переліку населених пунктів і
пересування на території України за умов дотримання правил, установлених
для іноземців; працю за наймом або на підприємницьку діяльність, придбання
у власність майна за умов, передбачених законодавством України для
іноземців; охорону здоров'я та відпочинок у порядку, передбаченому
законодавством для громадян України; одержання грошової допомоги, пенсій та
інших видів соціального забезпечення в порядку, визначеному Кабінетом
Міністрів України; користування житлом, наданим у місці тимчасового
проживання; навчання в порядку, передбаченому законодавством України для
іноземців; користування надбаннями культури; свободу совісті та вільне
відправлення релігійних обрядів; недоторканність особи, житла, охорону
законом особистого життя, таємниці листування, телефонних розмов і
телеграфних повідомлень; судовий захист від посягань на честь і гідність,
життя і здоров'я, особисту свободу та житло, а також захист майнових та
немайнових прав; вступ до легалізованих громадських організацій відповідно
до їх статутів (положень).
Режим іноземців встановлюється внутрішнім законодавством держав із
урахуванням їхніх міжнародних зобов’язань.
Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний,
теоретичний характер: іноземець – особа, яка знаходиться на території будь-
якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього
визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо1. Можна мати іноземне
громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою
без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному
праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює,
які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі. Так, стаття 1
Закону України про правовий статус іноземців дає наступне визначення:
“Іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до
громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без
громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави”.
Іноземець вправі розраховувати на дипломатичний захист з боку держави
свого громадянства, і факт його законного перебування на території іншої
держави об’єктивно полегшує отримання ним такого захисту. Якщо іноземець
знаходиться на території іншої держави незаконно, то остання має право
сумніватися у дійсності наявності у нього іноземного громадянства, не
кажучи вже про право вислати його за межі своєї території, притягнути до
відповідальності за незаконний в’їзд і т.д.
Режим іноземців звичайно визначають як сукупність прав і обов’язків
іноземців на території даної держави.
За традицією вважають, що існує три види режиму іноземців:
національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.
Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій
області із власними громадянами держави перебування.
Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь
сфері таких прав і/або встановлення таких обов’язків, які передбачені для
громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної
держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид
режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.
Спеціальний режим означає надання іноземцям у якій-небудь сфері
певних прав і/або встановлення певних обов’язків, які відрізняються від
тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави.
Часто це робиться шляхом перечислення відповідних прав і обов'язків.
В нашій державі Законом про правовий статус іноземців встановлено
національний режим: “іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж
обов'язки, що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією,
цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України”.
Складність положення іноземця з точки зору міжнародного права полягає
в тому, що він знаходиться як би у подвійному підпорядкуванні. Він
підпорядкований двом началам: територіальному, тобто правопорядку країни
перебування, і одночасно особистому, тобто законам країни свого
громадянства. Певні складності можуть виникнути, якщо закони держави
перебування і закони держави громадянства у чомусь протирічать одне одному.
У цьому випадку має місце конкуренція вказаних начал (конкуруюча
юрисдикція).
Особливо важлива різниця між правовим статусом іноземця і статусом
громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку
країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави,
права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого
самоврядування. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов’язків громадян,
перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний
захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про
дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенцієї про консульські
відносини 1963 року.
Взагалі сьогодні іноземець повинен бути в принципі прирівняним до
місцевих громадян. При всіх умовах надані йому права не можуть бути меншими
за обсягом від загальновизнаних прав людини. У випадку порушення таких прав
держава несе міжнародно-правову відповідальність. Ці положення ще у 1957
році були схвалені Комісією міжнародного права ООН.
Отже, розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у
практиці міжнародного права, можемо зазначити, що незважаючи на намагання
міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії
усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав
між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого
доопрацювання на міжнародній арені. Приємно констатувати факт, що
законодавство Української держави стосовно питань громадянства перебуває у
відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права, і ефективно
регулює зазначені питання із урахуванням позитивного досвіду розвинутих
зарубіжних країн.
1 Огнівець І. Законодавче розв’язання проблеми подвійного громадянства:
досвід зарубіжних країн // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка
“Міжнародні відносини”.-1999.-№ 13.-С. 57.
1 Огнівець І.В. Законодавче розв’язання проблеми подвійного громадянства:
досвід зарубіжних країн // Вісник Київського університету ім. Т. Шевченка
“Міжнародні відносини”.-випуск 13, с. 57.
1 Див. Черниченко С.В. Международно-правовые вопросы гражданства.М.,1968,
с. 108.
1 Див.: Черниченко C.В. Международно-правовые вопросы гражданства. – М. -
1968,- с.100.
1 Конституція України.-К., 1996.
1 Див.: Кожевников Ф.И. Международное право.-М.-1987.-С. 282