Материалы сайта
Это интересно
Лекции по международным отношениям и внешней политике
Міжнародні відносини після На території цього півострова знаходилось три територіальні утворення: держава Анам (імперія на чолі з Бао Даєм), держава Тонкин і Кохінхіна. Під час другої світової війни Японія окупувала територію півострова Індокитай, в ході окупації сі держави були об’єднані, проголошена автономна держава В’єтнам, а після того, як японці буди вибиті, 2 вересня (в день підписання капітуляції) лідер націоналістичної коаліції (пізніше прокомуністичної коаліції) Хо Ши Мін проголосив незалежну республіку В’єтмін. Але майже відразу на територію цієї держави увійшли війська Китаю та Англії. В’єтнам був озділений по 16 паралелі. В 1946 році Китай і Великобританії звільняють цю територію, але на місце Великобританії приходить Франція. Франція, не готова до прямої інтервенції, спочатку визнає уряд Хо Ши Міна як автономний в рамках так званого французького союзу, що не дуже подобалось Хо Ши Міну. Але вже в кінці 1946 році виникають сутички між Францією і В’єтміном. Фактично, розпочинається відкрита війна. Розуміючи, що Хо Ши Мін ніколи не визнає владу Франції, вона звертається до Бао Дая (який тепер був головним радником Хо Ши Міна) і в червні 1948 року з’являється угода про створення (відновлення) держави В’єтнаму під керівництвом уряду Бао Дая. В жовтні 1949 року була проголошена Китайська народна республіка. Спираючись неа підтримку Китаю, Хо Ши Мінь провадить декілька успішних військових операцій проти французів. Китай збільшує допомогу, але в 1950 році розпочинається Корейська війна, і Китай , який спочатку планував втручання у війну, відступає. Битва при Дьєнбьєнфу. На початку 50-х років США висувають доктрину масованої відплати. І одним із регіонів, де США планували розпочати серйозні антикомуністичні дії була Північно-Сххідна Азія, в тому числі Індокитай. Франція, яка зайняла Дьєнб’єнфу в листопаді 1953 року, вважала, що В’єтмін спробує повернути це селище, і планувала повернути хід подій на свою користь. Французькими військами командував Генерал Навар. На початку 1954 року була досягнута домовленість про проведення міжнародної конференції по Індокитаю. 26 квітня 1954 року ця конференція розпочала роботу в Женеві, а 7 травня Франція отримала нищівну поразку після блискучої операції Хо Ши Міна. Уряд Бао Даю пав, а Франція отримала поразку. В результаті в червні 1954 року було підписано Женевську конвенцію стосовно Індокитаю. Цей документ складався з 3-х угод про припинення військових дій. В результаті компромісу В’єтнам було поділено на Південний і Північний. В’єтмінь погодився вивести свої війська с Лаосу і Камбоджі, було створення 3 комісії з мирного врегулювання. На території Індокитаю, існувало 3 держави: Північний і Південний В’єтнам і Камбоджа. Згідно угоди через 2 роки повинні були пройти вибори, і Хо Ши Мін сподівався об’єднати весь В’єтнам. Але в цей час на арену Індокитаю виходять США. Розуміючи, що під час запланований виборів 1956 року існувала реальна можливість для Зо Ши Міна отримати перемогу, США розробляють доктрину, як утримати владу Бао Дая у Південному В’єтнамі. Бао Дай заявив, що не виконуватиме рішень Женевської конференції. Для того, щоб контролювати процеси в Індокитаї, в вересні 195 4року Філіпіни, Таїланд, Пакистан, США, Австралія, Нова Зеландія, Великобританія і Франція підписують так званий Манільський пакт (організація СЕАТО – організація договору Південно-східної Азії). Держави зобов’язалися чинити спільні дії в разі агресії проти будь-якого з членів СЕАТО. Ця організація не стала ні ефективною, ні впливовою. США сформували в новій доктрині три основних завдання: 1) Південно-східна Азія має істотне стратегічна значення для США; 2) теорія доміно – якщо одна держава випадає з ряду “демократичних” держав, то вона потягне за собою інші держави (тим більше, що в Індонезії також виникла загроза комуністичного перевороту); 3) невтручання США безпосередньо у воєнні дії в Індокитаї. У 1955 році на місце Бао Даю прийшов Нго Ді Дьєн, він проголосив Республіку Південного В’єтнаму, а себе – президентом. На початку 1960 років в Південному В’єтнамі сталося близько 11-13 спроб державного перевороту. Хо Ши Мін вирішив скористатися цими проблемами. Він формує напівпартизанські військові з’єднання на кордоні. Скориставшись тим, що Нго Ді Дьєн перестав постачати продовольчі товари для населення, а також тим фактом, що він підтримував сепаратні рухи в Північному в’єтнамі, Хо Ши Мін розпочинає активні дії. Він формує із невдоволених південних біженців, об’єднані збройні сили, які отримали назву “В’єтконг”. Більше того, ще в 1960 році не без підтримки Хо Ши Міна було створено Національний фронт звільнення Південного В’єтнаму. Нго Ді Дьєна було вбито. США зрозуміли, що їх лідер загинув а Національний фронт все більше впливає на політику. Вони формулюють дві несумісні цілі: не пустити комуністів у Південний В’єтнам, не брати участі у військових діях на півострові. Але пізніше, у 1963-1964 роках США схиляються до концепції помірної військової інтервенції: “обмежені контингенти” “військових радників” США на запрошення уряду Південного В’єтнаму входять до країни. В’єтконг, який досить активно веде дії, фактично демобілізував армію Південного В’єтнаму у стратегічних позиціях. Американці, розуміючи, що вже через декілька місяців В’єтконг отримає перемогу, вирішує активізувати свої військові операції. Кількість радників виросла в декілька разів. Паралельно, Північний В’єтнам висилає свої контингенти. Якщо в кінці 1964 році на території В’єтнаму було 23-25 тис радників, то в кінці 1968 року (пік інтервенції) їх було вже близько 600 тисяч. Позиція великих держав. Важливим фактором для розвитку подій в Індокитаю, були радянсько- американські відносини. Саме 1963-1964 роки – це спад в цих відносинах. Перш за все це залежало від радянсько-китайських відносин. Після перемоги революції в Китаї, відносини між США і СРСР, який отримав нового союзника, покращилися, але до 1964 року ці відносини різко погіршились. З іншого боку, існували лише незначні відносини між В’єтнамом на СРСР. В січні-лютому 1964 року делегація Партії трудящих В’єтнаму (комуністичної) здійснила візит до СРСР, де вона розпочала роз’яснювати прокитайську позицію. Це не сприяло розвитку радянсько-китайських відносин. Тоді, СРСР почав “терпеливо разъяснять позицию КПСС” Більш того, СРСР, досить однозначно дав в’єтнамцям зрозуміти, що не слід дуже активно воювати. В активні бойові ії вступають США. В липні 1964 року американський есмінець Мед Догс, обстріляв когось, чи його хтось обстріляв. Виник Тонкінський інцидент. Президент Джонсон звернувся до Конгресу США, і просить надзвичайних повноважень для проголошення війни і фінансування її. Все планувалося закінчити за декілька місяців. Але у СРСР сталася зміна керівництва (у жовтні 1964 році Хрущова замінює Брежнєв), і оточення нового керівника виступало за втручання у конфлікт у В’єтнамі. СРСР розпочинає активну підтримку Хо Ши Міна. Оскільки США використовували масовані бомбардування, СРСР постачає найсучасніші системи протиповітряної оборони. Тоді США міняють тактику і розпочинають використовувати хімічну зброю (перш за все напалм). Казали, що день війни у В’єтнамі обходився СРСР у 1 млн. рублів (більше 3 млн. доларів). В’єтнам намагається отримати допомогу Китаю. В грудні 1964 року було підписано договір між В’єтнамом і Китаєм, який передбачав введення військ на територію Демократичної республіки В’єтнам (Північний В’єтнам). Апофеозом нової політики стала офіційна заява В’єтнаму, який виразив невдоволення щодо виводу військ з Німеччини (нібито СРСР виводить війська додому, а США – до В’єтнаму). Активні бойові дії з боку США проти В’єтнаму тривали до 1967 – початку 1968 років. Ця війна стала вкрай непопулярна в США. Виникає ідея повести переговори і потихеньку згортати бойові дії. Демократична республіка по неофіційним каналам погоджується, але Китай виказує різке невдоволення, а не помічаючи реакції Хо Ши Міна, він починає переговори з Національним рухом Південного В’єтнаму. Крім того, Китай розпочинає патрулювання прибережних вод і гальмування радянської допомоги. Тоді США починає неофіційні переговори з СРСР, останній тисне на В’єтнам. Вже після втручання СРСР до Чеословаччини, він заявляє, що не може воювати з США і тому краще, і для В’єтнаму і для СРСР, якби війна припинилася в 1968 році. Ще квітні 1968 році Джонсон запропонував переговори без всіляких умов, погодився припинити війну і запропонував 16 млрд. доларів допомоги. Обидві частини В’єтнаму погодились, але залишався ще В’єтконг. США заперечували проти участі останнього у переговорах, але Хо Ши Мін настояв, і Джонсон відступив. Розпочинаються Паризькі переговори. Північний В’єтнам, розуміючи, що зараз ініціатива в його руках, не дуже йшов на поступки, і висував такі умови, з якими США не могли погодитись. Тоді Джонсон віддає наказ на відновлення бомбардування. Але це вже була агонія, і починаючи з 1970року розпочинаються актвні неофіційні переговори між Генрі Кіссінджером і представником В’єнтаму. В січні 1973 року розпочинаються нові Паризькі переговори, мова йде про припинення вогню, міжнародний контроль над цим процесом, створення Ради національного примирення, проведення загальнонаціональних виборів. 27 січня 1973 було підписано Паризьку угоду про В’єтнам. США чітко визнали, що це поразка, і погодилися на визнання незалежності, єдності, територіальної цілісності В’єтнаму, відмовлялися від втручання у внутрішні справи В’єтнаму. Було також підписано багато інших договорів про розмінування полів, повернення полонених і т.ін. Але війна у самому В’єтнамі не закінчується і триває до 1975 року. Північний В’єтнам отримує переконливу перемогу. Ціною перемоги стали 2 млн. загиблих. В квітні 1976 року проходять вибори в Національні збори. 2 липня 1976 року проходять перші Національні збори об’єднаного В’єтнаму, де була проголошена СРВ – Соціалістична республіка В’єтнам. США досить мужньо прийняли цю поразку і в середині Вашингтону існує меморіал, де вибито 52 тис. імен загиблих у В’єтнамі.